Вперше поняття мінімального доходу з’явилось на початку ХVІ століття. Поняття одноразової субсидії - наприкінці XVIII століття. Обидва ці поняття об’єднались і сформували ідею гарантованого мінімального доходу десь у середині ХІХ століття.
1. Мінімальний дохід: гуманісти Мор (1516 р.) та Вівес (1526 р.)
Засоби Рафаеля проти крадіжок. Поняття мінімального доходу, яке гарантує держава усім громадянам країни, з’явилось набагато раніше, ніж більш специфічне і радикальне поняття гарантованого мінімального доходу. В епоху Ренесанса турбота про соціальне забезпечення незаможних верств населення перестала вважатись завданням виключно церкви або окремих благодійників. Деякі з так званих гуманістів почали використовувати поняття мінімального доходу у формі соціальної допомоги. В „Утопії” Томаса Мора (1478 – 1535), надрукованій в Левені у 1516 році, португальський мандрівник Рафаель Нонсенсо, гуляючи центральною площею міста Антверп, переказує розмову, яка відбулась у нього з Джоном Мортоном, архієпископом Кентерберійським. За його словами, така система стала б більш дієвим способом боротьби з крадіжками, ніж винесення смертного вироку, що супроводжується ще більш неприємним ефектом – збільшенням кількості вбивств.
„Одного разу довелося мені обідати з Кардиналом у присутності якогось англійського юриста. Я не пам’ятаю, як розпочалась розмова, але юрист з великим натхненням говорив про суворі заходи, які в той час застосовувались щодо злодіїв. „Ми вішаємо їх скрізь, - говорив він. – Мені доводилось бачити по дванадцять чоловік на одній шибениці. Але ось що здається мені дивним: усвідомлюючи, що мало хто з них уникне покарання, як пояснити той факт, що навколо нас ще так багато злодіїв?” „Що ж у цьому дивного?” – запитав я, тому що завжди міг вільно висловлюватись у присутності Кардинала. „Цей спосіб боротьби з крадіжками є як небажаним, так і несправедливим. Як покарання, він занадто суворий, а як засіб для попередження злочину – мало ефективний. Дрібна крадіжка не являється достатньо серйозною причиною для оголошення смертного вироку. До того ж, жодне у світі покарання не зупинить злодія, якщо крадіжка для нього – єдиний спосіб прогодувати себе. У цьому відношенні ви, англійці, як і багато інших націй, нагадуєте мені нерозумних вчителів, які віддають перевагу тілесним покаранням учнів, замість того, щоб їх вчити. Замість цих жахливих видів покарання, було б більш доречним забезпечити кожного засобами до існування, щоб ні в кого не виникало мерзенної необхідності ставати спочатку злодієм, а потім жертвою”.
Прагматична і теологічна причина для соціального забезпечення. Однак справжнім творцем ідеї гарантованого мінімального доходу треба вважати близького друга і соратника з гуманізму Томаса Мора – Хуана Луїса Вівеса (1492 – 1540), тому що він першим розробив детальну схему і розвинув всебічний аргумент на її підтримку, заснований як на теологічних, так і на прагматичних засадах.. Хуан Луїс Вівес народився у Валенсії в сім’ї хрещених євреїв. Він виїхав з Іспанії у 1509 році, щоб уникнути інквізиції. Навчався у Сорбоні, але дуже швидко йому набридла консервативна схоластична філософія, яка переважала у Парижі на той час, і у 1512 році Вівес переїхав до Брюгса, а у 1517 – у Лівен, один із головних центрів гуманістичного руху, де у 1520 році його призначили професором. Якийсь час він викладав у коледжі Корпус Крісті у Оксфорді, але більшу частину свого життя провів у місті Брюгс, де на березі одного з головних каналів все ще можна побачити його статую. У статті, адресованій меру Брюгса у 1526 році, під назвою “De Subventione Pauperum” (Про допомогу бідним) він пропонує покласти на муніципальну владу відповідальність за забезпечення прожитковим мінімумом усіх громадян, не за принципом справедливості, а з метою більш ефективного проведення благодійних заходів, обумовлених мораллю. Система соціальної допомоги повинна бути чітко орієнтованою на малозабезпечених громадян. Саме завдяки своїй здатності розподіляти кошти більш ефективно, державні можновладці повинні займатись допомогою для незаможних. Щоб мати право на таку допомогу, її треба заслужити, підтвердивши своє бажання працювати.
„Навіть той, хто втратив свій статок в результаті безпутного способу життя, витративши його на розваги, розпусту, зайву розкіш, ненажерливість та азартні ігри – повинен бути забезпечений харчуванням, тому що люди не повинні помирати з голоду. Але розмір їхньої допомоги повинен бути нижчим, а виконувана робота – більш важкою, щоб їхній приклад слугував повчанням для інших. (...) Недопустимо, щоб вони помирали з голоду, але вони повинні відчувати муки сумління”. Якою б не була причина бідності, малозабезпечені повинні працювати. „Навіть для старого або дурня знайдеться заняття, яке вони здатні засвоїти протягом декількох днів, - це і земельні роботи, перенесення вантажів, приносити воду тощо”. Одна із причин, щоб вимагати виконання таких робіт від одержувача допомоги – це примусити їх брати участь в її фінансуванні; необхідно також сподіватись, що важка праця буде відволікати людину від недостойних думок та вчинків, які приходять на ум неробі”. Ця схема повинна послідовно поширюватись на тих, хто був народжений богатим: на думку Вівеса, імператор Юстиніан був правий, „утвердивши закон, що забороняє кому б то не було проживати свій вік у неробстві”. Якщо бідні не повинні бути неробами, то чому ними мають бути багаті?
Вівес вважає, що до ідеї мінімального доходу майбутніх мислителів будуть підштовхувати дві тези: „Усе створено Богом; усе створене Бог приніс у наш великий дім, наш світ, не оточуючи стінами і ворітьми, щоб діти Господні могли користуватись благом у рівній мірі”. Таким чином, якщо людина, привласнивши деякі дари природи, не допомагає нужденним, то вона є злодієм, якого карає природа, тому що така людина володіє тим, що не було створено виключно для неї”. Далі Вівес наполягає на тому, що допомога повинна надходити „до того, як нужда приведе до нерозумних або недобрих вчинків, і до того, як обличчя нужденного почервоніє від сорому. Благодіяння, яке передує нелегкій і невдячній необхідності просити, є більш приємним і достойним вдячності”. Але він впевнено відкидає більш радикальний висновок про те, що було б навіть краще, якби „подарунок давали до того, як у ньому виникає потреба”. А це якраз і є те, чого вдалося б досягти з допомогою достатнього мінімального доходу.
Від Вівеса до законів про малозабезпечених громадян. Заклик Вівеса надихнув створення схеми, прийнятої через декілька років фламандським муніципалітетом Іпреса. Крім того, він зіграв важливу роль у підтримці започаткованих ідей та діяльності, що стосуються форм допомоги для малозабезпечених громадян: від школи „Salamanca of Francisco de Victoria and Domingo de Soto” (з 1536 року) до Законів для малозабезпечених Англії [England’s Poor Laws] (з 1576 року). Перші ідеї Вівеса, про які майже забули, як і про його друзів і прибічників Еразма та Мора, про державу загального добробуту, нещодавно знову відкрили.
Вівеса ще пам’ятають у його альма-матері, в університеті Левена: камінь з його будинку було вмонтовано у стіну „Universitaire Halle”, де розташований ректорат у старому місті Левена. А конференц-зал у „Chaire Hoover” у новому місті Louvain-la-Neuve, де у 1984–86 рр. зустрілась робоча група Шарля Фур’є, щоб обговорити питання мінімального доходу і провести установчі збори Європейської мережі мінімального доходу, було названо “Salle Vives”.
Трактат Вівеса являється першим системним висловленням давньої традиції суспільної думки та інституційної реформи, у центрі якої – вияв суспільного співчуття шляхом здійснення державних програм допомоги малозабезпеченим, з урахуванням їхнього матеріального становища. Незважаючи на труднощі та сумніви, пов’язані з дією законів про соціальну допомогу малозабезпеченим громадянам, мислителі нового режиму (nouveau regime) зробили соціальну допомогу важливою функцією державної влади. З цим пов’язаний вислів Монтескьє (L’Esprit des Lois (1748), секція ХХІІІ/29, Paris: Flammarion, том 2, с.134): „Держава повинна забезпечити усіх своїх громадян надійним існуванням, харчуванням, відповідним одягом та способом життя, який не шкодить здоров’ю”. Ця тема врешті решт привела до засад комплексної програми гарантованого мінімального доходу, який фінансується у масштабах країни при постійному зростанні кількості держав; останні приклади із сучасності – допомога RMI у Франції та RMG у Португалії.
2. Мінімальна матеріальна допомога: республіканці Кондорсе (1794) та Пейн (1756)
Кондорсе про соціальне страхування. Наприкінці ХVІІІ століття виникла нова ідея, яка повинна була зіграти ще більш важливу роль у боротьбі із бідіністю у всій Європі. Першим, хто виклав ідею в загальних рисах, був видатний математик та активний політичний діяч Антуан Карітат, Маркіз де Кондорсе (1743 – 1794). Після того як він, як журналіст та член Конвенції, зіграв значну роль у Французькій революції, його засудили до ув’язнення, а пізніше до смертного вироку. Перебуваючи у в’язниці, він написав свою найбільш системну працю „Esquisse d’un tableau historique des progres de l’espirit humain” (надрукований його вдовою після його смерті у 1795 році), де в останньому розділі міститься короткий опис соціального страхування і те, як воно може знизити нерівність, незахищенність та бідність.
„Таким чином, існує неминуча причина нерівності, залежності і навіть бідності, яка постійно загрожує найбільш численному і найбільш активному класу нашого суспільства. Ми покажемо, що можемо достатньою мірою ліквідувати її, зробити незалежною від будь-якої випадковості, якщо забезпечимо тих, хто доживає до похилого віку, допомогою, яка являється результатом їхніх заощаджень, але збільшеною за рахунок таких самих вкладів громадян, що пішли з життя, не дочекавшись заслуженої винагороди, даючи однакову компенсацію жінкам і дітям у разі втрати чоловіка або батька, незалежно від того, чи пережила сім’я нестатки внаслідок дочасної втрати годувальника, чи могла б протриматися довше; і нарешті, надавати дітям, які вже достатньо дорослі, щоб працювати самостійно і створити власну сім’ю, право користуватись допомогою, необхідною для розвитку трудової діяльності і збільшеною у результаті того, що хтось пішов з життя занадто рано, щоб ним користуватись. Перевага цього методу полягає у тому, що допомога нараховується з урахуванням можливого розвитку життєвих сценаріїв та порядку інвестування грошей. Цим методом вже успішно користуються, але не у таких масштабах і не у такому розмаїтті форм, щоб він міг надавати вагому допомогу не лише невеликій групі громадян, але й усьому суспільству. Це врятувало б суспільство від періодичного банкрутства переважної кількості сімей, що і є невичерпним джерелом корупції та бідності”.
Ця оригінальна ідея вже через сторіччя почала надихати появу складних систем соціального страхування у Європі, починаючи з програм пенсійного забезпечення Отто фон Бісмарка і закінчуючи програмами страхування здоров’я для робітничого класу об’єднаної Німеччини (з 1883 року). Хоча ці системи не були спрямовані на малозабезпечених і передбачали значні відрахування для „заможних” громадян, вони незабаром почали великою мірою впливати на масштаби бідності, тому що їхній розвиток швидко скоротив програми соціального забезпечення і відвів їм другорядну роль. З одного боку, соціальне страхування наблизило нас до мінімального доходу більше, ніж соціальне забезпечення, тому що соціальні привілеї обумовлені не співчуттям, а офіційним правом, яке, у даному випадку, базувалось на взносах, які виплачувались страховій системі. З іншого боку, воно віддалило нас від мінімального доходу, тому що право на дотацію тепер залежало від виплати (самим громадянином або його роботодавцем) достатньої кількості взносів у минулому, які, як правило, являли собою певний процент від заробітної плати. З цієї причини, на відміну від найбільш всеохоплюючих версій соціального забезпечення, навіть всеосяжні форми соціального страхування не можуть забезпечити гарантований мінімальний дохід.
Кондорсе і Пейн про мінімальну матеріальну допомогу. Однак той самий Маркіз де Кондорсе вперше торкнувся у контексті своєї дискусії про соціальне страхування ідеї дотації, що не обмежена ні для бідних (які заслуговують нашого співчуття), ні для тих, хто застрахований (має право на отримання страховки у випадку реалізації риску), а саме ідеї „надання дітям, які вже достатньо дорослі, щоб працювати самостійно і створювати власну сім’ю, права користуватись допомогою, необхідною для розвитку трудової діяльності”. Про те, що сам Кондорсе говорив або писав ще щось на цю ж тему, немає відомостей. Однак його близький друг та соратник з Конвенції Томас Пейн (1737 – 1809) розвинув цю ідею набагато детальніше через два роки після смерті Кондорсе у статті, адресованій Директорії, верховному органу виконавчої влади, у якому працювало п’ять осіб, які правили Францією протягом періоду, що відділяв страту Робесп’єра від приходу Наполеона.
„Безсумнівним ствердженням є те, - писав Пейн, - що земля у своєму первозданному та природному становищі завжди була і продовжувала б залишатись надбанням усього людства. У міру опанування землі, індивідуальною власністю являється лише цінність, набута у процесі опанування, а не сама земля. Таким чином, кожний володар культивованих земель повинен виплачувати державі земельну ренту ( я не знаю кращого терміну висловити це поняття) на землю, якою він володіє, і саме ця рента і має лежати в основі фонда, запропонованого у цьому проекті. Із цього фонду кожному громадянину, який досяг 21 року, буде виплачуватись сума у розмірі 15 фунтів стерлінгів на рік, як часткова компенсація за втрату природної спадкової нерухомості внаслідок виникнення системи землевласності. Крім того, кожному громадянину у віці 50 років, а також усім, хто досягне цього віку, до кінця життя буде виплачуватись сума у розмірі 10 фунтів на рік”. Пейн наполягає, що виплати мають бути передбачені для „кожної людини, незалежно від того, чи вона бідна, чи багата, тому що це є відшкодуванням за природний спадок, який по праву належить кожному, незалежно від власності, яку він створив або успадкував від тих, хто її створив.
Від Пейна до товариства акціонерів. Ця ідея про однакову мінімальну матеріальну допомогу, що надається кожному, хто досяг повноліття, час від часу з’являлась також і пізніше, наприклад, у роботах французького політичного філософа Francois Huet. Намагаючись поєднати лібералізм та соціалізм, він запропонував, щоб усім молодим людям виплачували матеріальну допомогу, яка фінансується із коштів, що надходять із оподаткування усієї частки землі або іншої власності, яку отримав власник заповіту (see esp.Le Regne social du Christianisme, Paris: Firmin Didot & Bruxelles: Decq., 1853, pp.262, 271-3).
Така ж сама ідея про матеріальну допомогу, яка у Пейна була об’єднана з мінімальною пенсією, була нещодавно відтворена і дуже детально розроблена двома професорами Єльської школи права Брюсом Акерманом та Анн Алстот (Товариство акціонерів, Нью Хейвен: Єль Юніверсіті Прес, 1999). Однак базою для цієї гарантованої субсидії у розмірі 80 000 доларів більше не являється загальне користування землею, а більш загальна концепція правосуддя, що має на увазі рівність можливостей.
3. Мінімальний дохід: соціалісти-утопісти Шарльє (1848) та Мілль (1849)
Право на засоби до існування за Шарлем Фур’є. На думку Пейна, рівне володіння землею виправдовує виплату безумовної матеріальної допомоги усім, але не гарантований мінімальний дохід. Багато реформаторів ХІХ століття, такі як Уільям Коббет (1827), Семьюель Рід (1829) та Пуле Скроуп (1833) у Англії (див.Хорн, Томас А. „Права на матеріальну допомогу як права на власність”, у Відповідальності, Правах та Матеріальній допомозі. Теорія держави загального добробуту, Боулдер та Лондон: Уествью Прес, 1988, 107 – 132, для корисного дослідження) тлумачили його таким чином, щоб підвести під програми гарантованого доходу більш надійне підгрунтя, на відміну від соціальної доброчинності. Серед них найбільш відомим є ексцентричний та плодовитий французький письменник Шарль Фур’є (1836: 490-2), один із радикальних мрійників, яких Карл Маркс зневажливо називав „соціалістами-утопістами”. У „La Fausse Industrie” (1836) Фур’є доводить, що порушення фундаментальних природних прав на полювання, ловлю риби, збір фруктів та випас худоби на пасовищах передбачає те, що „цивілізація” повинна надати засоби для існування кожному, хто не здатний забезпечити свої потреби, у вигляді номера у готелі шостого розряду та скромного триразового харчування.
„Перше право, тобто природне право на збір врожаю, використання дарів природи, право на полювання, збір фруктів та овочів, на випас худоби на пасовищах – включає в себе право на харчування, насичення їжею для втамування відчуття голоду. Це право відкрите для цивілізації філософами і подароване Ісусом Христом у такому контексті: (...). Ісус своїми словами посвячує право приймати їжу, коли голодний, право на потреби, де б людина не перебувала, і це право покладає на суспільство обов’язок гарантувати людям мінімальні витрати на утримання: тому що цивілізація забирає у людини перше природне право, тобто право на збір врожаю, ловлю риби, збір фруктів та овочів, випас худоби, - тому вона повинна відшкодувати людині ці збитки (...). Якщо порядок цивілізації забирає у людини чотири складові природного існування, тобто полювання, рибалку, збір плодів та випас худоби, які складають перше право людини, то клас, що відняв землі, повинен надати знедоленому класу мінімальні засоби для забезпеченого існування на основі дев’ятого права (забезпеченого існування). Але існує багато перешкод для надання цього права. Перш за все, необхідно вивчити і знайти механізм учасників об’єднаної індустрії, який, виробляючи у чотири рази більше продукції, надавав би задовільні мінімальні засоби до існування. З іншого боку, якщо надавати більшості мінімальні засоби для небідного існування, то вони б мало працювали, тому необхідно було б відкрити та організувати привабливий стан індустрії, який би гарантував наполегливість людей у праці, незважаючи на достатки”.
Однак Фур’є ясно пояснює як неуніверсальність виплати цього доходу у натуральній формі (лише незначна частина громадян буде жити у готелях шостого розряду), так і відсутність тесту на зайнятість: це безумовне право, що надається незабезпеченим як компенсація за відсутність доступу до природних ресурсів. Його учень і голова фур’єристів Віктор Консидеран (Exposition abregee du systeme Phalansterien de Fourier, Paris, 1845) робить крок у напрямку справжнього мінімального доходу, підкреслюючи, що коли робота стане привабливою завдяки Фаланстеріанській системі, „можна буде забезпечити мінімальний дохід для малозабезпечених громадян, бувши впевненим, що до кінця року їхня зарплатня компенсує витрати”. Однак, незважаючи на характер обгрунтування, допомога малозабезпеченим усе ж таки не перетворилась на універсальний дохід.
„Розподіл праці на групи та розряди із власністю буде привабливим, якщо усі класи суспільства з великою наснагою будуть шукати місця у всіх абсолютно різноманітних областях за соціальними функціями. Тобто, лінивих більше не буде, і можна запропонувати малозабезпеченим учасникам мінімальні засоби із впевненістю, що до кінця року їхній заробіток буде більшим, ніж їхні витрати. Таким чином, встановлення режиму учасників викорінить бідність і злидні, це лихо суспільства, що базується на анархічній конкуренції та роз’єднаності. Сьогодні неможливо запропонувати людям мінімальні засоби, вони одразу ж розледачаться, тому що знехтують працю. Ось чому податок на бідних у Англії призвів лише до збільшення огидного зубожіння. Мінімальні засоби – це основа свободи та гарантії звільнення пролетаріату. Не буде свободи без мінімальних запропонованих засобів до існування, не буде мінімальних засобів без залучення індустрії. У цьому і полягає уся політика звільнення мас”.
Територіальний дивідент Жозефа Шарльє. У 1848 році, коли Карл Маркс закінчував роботу над Маніфестом комуністичної партії в одному районі Брюселя, автор-фур’єрист Жозеф Шарльє (1816 – 1896) видав у іншому кінці Брюселя свій перший труд „Solution du probleme social ou constitution humanitaire” (Bruxelles, “Chez tous les libraries du Royaume”, 1848, 106 p.), який, як вважають, містить перше формулювання справжнього мінімального доходу. Безсумнівно, під впливом традицій фур’єристів, він побачив у рівному праві на володіння землею основу гарантованого права на дохід. Однак він відкинув як право на допомогу з перевіркою майнового стану, яке відстоював сам Шарль Фур’є, так і право на оплачувану працю, яке відстоював видатний послідовник Віктор Консидеран. Перше, як вважав Шарльє, мало відношення лише до результатів, а друге передбачало занадто багато втручаннь з боку держави. Під назвою „minimum” або “revenue garanti” (пізніше “dividende territorial”) він пропонував забезпечити усіх громадян разом із безумовним правом на щоквартальну виплату (пізніше – щомісячну) суму, яку визначає щорічно уряд національної ради на базі орендної вартості усієї нерухомості. У більш пізній книзі, де він продовжує розвивати свою пропозицію, він змінює назву на „dividende territorial” (la Question sociale resolue, precede du testament philosophique d’un penseur, Bruxelles, Weissenbruch, 1894, 252 p.). Він доводить, що така система зупинила б „панування капіталу над працею”. Чи не призведе це до заохочення неробства? „Неробам буде непереливки: їх переведуть на обмежену норму. Обов’язок держави – забезпечити кожного справедливою часткою благ, подарованих природою, без зазіхань на будь-чиї права”. Усе, що виходить за межі мінімума, можна заробити.
Найбільш вміло поєднана форма соціалізму Мілля. Наполегливий заклик Шарльє ледве почули, та й про нього невдовзі забули. По-іншому склалося з іншим шанувальником фур’єризму: Джоном Стюартом Міллем. Наступний уривок являється виступом на підтримку фур’єризму, який він додав до другого видання своєї праці „Принципи політичної економії”, виданої через рік після першої книги Шарльє. Цей уривок недвозначно приписує фур’єристам пропозицію щодо мінімального доходу без перевірки майнового стану:
„Серед усіх форм соціалізму найбільш вправно поєднаною формою з максимальним урахуванням заперечень являється фур’єризм. Ця система не передбачає відміну приватної власності та навіть спадку; навпаки, вона відкрито бере до уваги як елементи поширення товару, капітал і працю. (...). При розподілі перший мінімум спочатку виділяється для потреб кожного члена суспільства, незалежно від того, чи він працездатний чи ні. Залишок товару розподіляється у пропорціях, визначених раніше, між трьома елементами: працею, капіталом і здібностями”.
Ідея, безумовно, існує; і вийшла вона з-під пера одного з найбільш впливових політичних мислителів століття. Але пройде ще шість десятиріч, перш ніж вперше відбудеться більш менш серйозна дискусія.
